3 січня 

3 січня 1992 р. Президія Верхов­ної Ради України ухвалила постанову про утворення Комісії з питань заснування державних нагород України. До її складу ввійшли відомі науковці, народні депутати, державні діячі, міністри, фахівці з геральдики, керівники творчих спілок… Очолив комісію заступник голови ВРУ Володимир Гриньов, а відповідальним секретарем призначили заввідділу нагород Секретаріату Верховної Ради Валентину Куценко. За початковим задумом комісія мала надати свої пропозиції до травня 1992 р., але зважаючи на обсяг завдань та ґрунтовний підхід до їх виконання, концепцію представили на кілька місяців пізніше, а от її перший розгляд у Верховній Раді взагалі відбувся лише навесні наступного року. Слід відзначити, що до розробки проекту активно залучали широкий загал, розглядаючи пропозиції, які в чималій кількості надходили з відомств, інших держ­установ, громадських організацій тощо. Приміром, колегія Міністерства внутрішніх справ пропонувала встановити такі державні нагороди для відзначення працівників МВС: орден «За мужність» та медалі «За заслуги в охороні правопорядку», «За відзнаку на пожежі», «За службу в органах внутрішніх справ» – остання трьох ступенів з наданням права нагородження від імені Президента України міністру внутрішніх справ. Однак ця ідея не знайшла підтримки, що зрештою призвело до виникнення власне міліцейської нагородної системи. Загалом, згідно з розробленою комісією концепцією, державними нагородами України могли бути ордени, медалі, державні премії та почесні звання. До речі, щодо необхідності впровадження останнього виду відзнак виникло чимало дискусій серед членів комісії. Дехто вважав їх пережитком радянської нагородної політики, а інші наполягали на тому, що призначення керівництвом держави почесного звання – це засвідчення поваги до представника певної професії за його висококваліфіковану працю. Однак згодом цю суперечку вирішило саме життя: в умовах нагородного вакууму на початку незалежності почесні звання залишалися єдиними відзнаками державного рівня, і громадяни, яким їх присвоювали, пишалися таким визнанням їхніх заслуг. У базовому проекті системи державних нагород передбачалося встановлення орденів «Відроджена Україна» (за виняткові заслуги перед державою), Пошани (за видатні досягнення в розвитку економіки, науки, культури, освіти тощо), «Захиснику України» (за військові заслуги), «Милосердя» (за благодійну діяльність), медалей «За мужність» (за відвагу, виявлену під час виконання військового, службового та громадянського обов’язку), «Звізда Полин» (за заслуги в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи).

3 січня 1953 р. у В’єтнамі була заснована «Медаль за поранення» (Сhiến-Thương Bội-Tinh). Від французької неофіційною медалі аналогічного призначення вона відрізнялася хіба що числом променів (шість замість п'яти) та заміною синіх смуг на стрічці зеленими. Це цілком природно, якщо згадати, що В'єтнам тривалий час був колонією Франції. Перший різновид цієї нагороди виготовлявся у Франції - його можна відрізнити по трьохрядковому напису на реверсі «Держава В'єтнам» (Quôc-Gia Việt Nam) під дугоподібним написом з назвою медалі. Справедливості заради, треба відзначити, що французькі фірми не особливо дбали про точність зображення букв в'єтнамського алфавіту, забезпечених діакритичними (наголосами і підрядковими) знаками. Незважаючи на граматичні огріхи, цей різновид медалі є найрідкіснішим.

                                 1                            2

Після проголошення в 1955 р. Республіки В'єтнам напис на реверсі теж змінився на «Республіка В'єтнам» (Việt Nam Cộng-Hòa), а самі медалі стали виробляти не тільки у Франції, а й на місці, що, природно, негативно позначилося на їх якості. З іншого боку, напис на реверсі став частіше відповідати правилам в'єтнамської орфографії. Нагородження цим різновидом припинилося з падінням сайгонського режиму.

   3    4    5

Другий різновид в'єтнамської медалі зустрічається набагато частіше першого, але користується популярністю в середовищі колекціонерів. Положення про медалі передбачало можливість нагородження в'єтнамських військових і державних службовців, які отримали поранення в результаті впливу супротивника. Право нагородження поширювалося і на поранених іноземців, якщо вони перебували під в'єтнамським командуванням. Природно, військовослужбовці США та інших країн-союзників - Південної Кореї, Австралії і т.д. не так вже й часто виявлялися в підпорядкуванні в'єтнамського командування, тому кількість нагороджених було відносно невеликою. Уже після закінчення В'єтнамської війни в середовищі американських ветеранів виникла своєрідна мода - «одержувати» ці медалі, так би мовити, заднім числом. За досить скромну суму чи не кожен бажаючий міг замовити медаль і диплом до неї, датований військовими роками і «завірений» факсиміле якогось південнов’єтнамского сановника. Природно, в США вже нікого не турбувало дотримання в'єтнамської орфографії, і написи на «нагородних документах» рясніють помилками. Щоб спростити собі життя, американські виробники цих квазі-нагород взагалі відмовилися від нанесення будь-яких написів на реверсі медалі. Схоже, що саме в США «винайшли» і мініатюрну версію цієї відзнаки. Третя, американська, емісія в'єтнамської медалі за поранення є скоріше пам'ятково-сувенірною або ж просто комерційною, що призвело до девальвації згаслої відзнаки.

                                  6

     7  8 9

Цілком природно, що в Армії США в'єтнамська медаль за поранення не входить в число іноземних нагород, дозволених до носіння на військовій формі.