14 липня

14 липня 1919 р. адміністрація «Вільної держави Саксен-Веймар» (Німеччина) встановила відзнаку за вислугу 25 років у пожежній охороні. В традиціях тодішніх німецьких пожежних відзнак, вона мала вигляд колодки, обтягнутої стрічкою «земельних кольорів», із накладкою зі срібла (фрагментарно позолоченого) (1,2).

іл.1            іл.2

14 липня 1942 р. у Німеччині було засновано спеціальну відзнаку “для народів Сходу”. Право нагородження надавалося спочатку міністру східних територій та генерал-інспектору східних військ Вермахту.  Відомо, що під час Другої Світової війни сотні громадян окупованих Німеччиною країн змушені були співпрацювати з гітлерівським режимом. Природно, німецька влада мусила подбати про створення системи морального заохоченя місцевого населення, яке працювало на рейх. Але якщо жителів Скандинавських країн, Бельгії, Франції, Нідерландів дозволялося відзначати звичайними німецькими нагородами (залізний хрест, хрест військових заслуг), то для колишніх радянських громадян це вважалося неприйнятним з огляду на їх “неарійське” походження. Однак необхідність відзначення “представників народів Сходу” була очевидною, тому в перший рік війни проти Радянського Союзу німецьке командування вирішувало проблему двома шляхами: ігноруючи заборону, нагороджувало “Східних добровольців” існуючими німецькими відзнаками (це було легалізовано наказом ОКХ від 18 березня 1944 р. ) або за власною ініціативою створювали спеціальні відзнаки на рівні окремих підрозділів, які не мали офіційного статусу. Так, наприклад, за бої в районі Феодосії у січні 1942 р. командир українського добровольчого підрозділу сотник Тименко був нагороджений "Срібним Хрестом Визволення”.

Відзнака мала вигляд восьмипроменевої зірки із буддійським сюжетом “мейхоа” в центральному медальйоні. Відзнака І класу мала діаметр 48 мм і кріпилася до одягу за допомогою шпильки. Відзнака ІІ класу була дещо меншою (40 мм у діаметрі) і носилася на стрічці 30 мм завширшки. Зірка ІІ класу виготовлялася у “золоті”, “сріблі” та “бронзі”; зірка І класу – лише у “золоті” та “сріблі”. За “хоробрість” нагороджували зіркою зі схрещеними мечами (вістрями догори), за “заслуги” – без мечей. Разом, таким чином, існувало 10 варіацій відзнаки (3-9).

іл.3 іл.4 іл.5

іл.6іл.7іл.8іл.9

Нагороджували послідовно: спочатку другим класом, потім першим. Непоодинокими були випадки повторних нагороджень зірками одного класу; у деяких кавалерів нараховувалося по 4-6 відзнак різних ступенів. Замість самої відзнаки можна було носити стрічку відповідного кольору (зелену з червоними смужками – для “золотих”, зелену з білими смужками – для “срібних”, просто зелену – для “бронзових” зірок другого класу) на планці чи в петлиці. За німецькою традицією, відзнаки не нумерувалися. Розповідь про цю специфічну нагороду була б неповною, якби ми не згадали деяких з десятків тисяч відзначених. Найвідомішими кавалерами зірки І класу з мечами були командувач ВПС РВА генерал-майор Віктор Мальцев, командувач 1-ю РНА генерал-майор Б. Смисловський-Хольмстон, командир 1-ї козацької дивізії генерал-майор Іван Кононов. У травні 1943 р. відзнаками ІІ класу в бронзі були нагороджені 28 воряків 109-го батальйону Української служби охорони (шуцманшафт) на чолі з генерал-майором І. Омеляновичем-Павленком. Українські поліцейські отримали нагороди від німецького командування за успішні операції проти білоруських партизан. Кавалерами зірки ІІ класу з мечами були також генерал-лейтенант А. Власов, полковник С. Буняченко та пілот 1-ї Східної ескадрильї люфтваффе капітан С. Бичков, який раніше був відзначений Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу. Що ж стосується “мирних” відзнак (без мечів), то можна згадати декілька найхарактерніших випадків. 6 червня 1943 р. рейхсміністир А. Розенберг вручив відзнаки київському міському голові Форостівському, п’яти головам районових управ Києва, чотирнадцяти головам сільських районів та сільським старостам. Наприкінці липня того ж року срібну зірку ІІ класу отримав вінницький міський голова О. Савостіянов; кавалерами бронзових зірок стали начальник міської секції постачання М. Ковальський, шеф Вінницького сільського району М. Чорноморець та шеф Літинщини П. Марченко. Заслужили гітлерівську відзнаку міські голови Полтави й Харкова – П. Галанін та О.Семененко. Не забувала окупаційна влада й про “пролетаріат”. У грудні 1943 р. ландрат Юттнер вручив бронзові відзнаки 17 робітникам-житомирянам, серед яких була й жінка, за “збереження цінного майна від більшовиків”. Ставлення самих нагороджених до відзнаки було неоднозначним – одні викидали її відразу після вручення, інші зберігали її десятиліттями, наражаючись на смертельну небезпеку. Вочевидь, ставлення кавалера до нагороди залежало від роду “заслуг” перед рейхом. Хоча відзнака виготовлялася з дешевого цинкового сплаву, її колекційна вартість наразі коливається в межах кількох сотень євро. Повний комплект з 10 різновидів цієї відзнаки наприкінці 1990-х років отримав в подарунок від українського колоекціонера з Чикаго Ореста Городиського Львівський музей визвольних змагань. Бажання створити “універсальну” нагороду (і для слов’ян, і для тюркських народів) призвело до появи квазівідзнаки з невиразним виглядом і малозрозумілою символікою. Слід згадати, що у створенні окремої нагороди для союзників-“неарійців” немає нічого оригінального – ще за часів кайзера Вільгельма ІІ існували особливі медалі для африканських вояків. Справведливості заради слід згадати, що й відносно “незалежних” сателітів (італійців, фіннів, румунів, угорців, словаків) Гітлер не дуже щедро жалував традиційними німецькими відзнаками, ще 1937 року заснувавши виключно для іноземців першу ерзац-нагороду Третього Рейху – орден Німецького Орла(10-14).

іл.10іл.11 іл.12 іл.13іл.14

14 липня 1960 р. Конгрес США встановив Медаль Чотирьох Капеланів. Нагорода була заснована виключно для посмертного відзначення подвигу капеланів чотирьох конфесій, які загинули, рятуючи солдатів з потопленого німецькою субмариною транспорту «Дорчестер» у 1943 р. З огляду на виключний статус нагороди, нею було посмертно відзначено лише тих чотирьох капеланів, на честь яких і названо медаль: преп. Дж. Фокса, ребе Ал. Гуда, преп. Кларка Полінга та преп. Дж. Вашингтона (15-17).

  іл.15 іл.16 іл.17