ВІДЗНАКИ КОЗАЦЬКОГО РОДУ
ВІДЗНАКИ КОЗАЦЬКОГО РОДУ

Розповідаючи про історію світових нагород, було б неприпустимо оминути увагою тему виникнення й розвитку українських відзнак.


Перші згадки про відзначення найгідніших представників суспільства належать ще до часів Київської Русі: саме тоді виник звичай нагороджувати нашийною гривнею (кільце, виготовлене з дорогоцінних металів та прикрашене певними орнаментами), який згодом трансформувався в практику удостоєння знаками орденів на нашийних стрічках.

 

 

Крім цього, відомі такі форми заохочення, як винагорода коштами, землею, надання права на участь у розподілі трофеїв тощо. Викарбувані ж на Русі після впровадження християнства дзвінкі монети (златники та срібники) називають прообразом медалей, адже вони виконували роль не тільки грошових знаків, а й цінних нагород:

Згадуючи про іншу яскраву сторінку української історії – козацьку добу – варто зупинитися на відзнаках державної і військової влади – клейнодах. Річ у тім, що призначення козака на певну посаду та удостоєння відповідними атрибутами було ознакою визнання його високих бойових заслуг, особистих чеснот, тому саме клейноди можна вважати найвищими козацькими нагородами. Приміром, до головних символів гетьманської влади належали булава, бунчук, значок, корогва й печатка; полковникам вручали пернач, значок та корогву, сотникам – корогву. Клейноди присвоювали не лише окремим особам, а й цілим військам, з-поміж переліку відзнак яких могли бути навіть гармати.

 

Подальший розвиток нагородної справи на теренах України тісно пов’язаний з системами відзнак тих країн, у складі яких тривалий час були наші землі, зокрема Російської держави, однак це, як то кажуть, окрема історія. Якщо ж вести мову саме про національні нагороди, то перші реальні наміри щодо їх встановлення з’явилися на початку минулого століття, у період правління уряду гетьмана Павла Скоропадського. За його дорученням, у травні 1918 року при головному штабі армії створили комісію для розробки проектів орденів та медалей, яка незабаром представила пропозиції щодо заснування цілої системи відзнак, до того ж як для військових, так і для цивільних осіб. Зокрема, передбачалося започаткування орденів князя Ярослава Мудрого (за громадську діяльність), Святої княгині Ольги (для відзначення жінок), Святого Архістратига Михаїла (за військову хоробрість), Залізного Хреста (за визвольну боротьбу), Святого князя Володимира (за відзнаки в держслужбі), хрест та зірку Слава і Відродження України.

Втілити цей задум у життя Скоропадському не судилося: у грудні 1918-го в Києві відбулася чергова зміна влади й було встановлено Директорію Української Народної Республіки. Саме її уряду вдалося не лише спроектувати, а й випустити «у світ» та вручити перший український орден – «Залізний хрест за зимовий похід і бої»:

 

 

Хоча від початку – у січні 1919 року, коли Директорія ухвалила закон стосовно нових державних відзнак – планувалося запровадити зовсім інші нагороди: двоступеневі ордени Республіки (для цивільних осіб) та Слава Україні (для військових). Проте подальші події в театрі військових дій внесли свої корективи і в історію відзнак. У лютому 1919-го Директорія під натиском більшовиків залишила Київ, а в грудні військо УНР опинилося в «кільці» між трьома ворожими арміями. Однак впродовж кількох місяців йому вдалося вирватися з оточення, і ця операція дістала назву – Перший зимовий похід. Для відзначення її учасників 19 жовтня 1920 року наказом Симона Петлюри й було засновано «Залізний хрест». Нагорода складалася з двох частин: синьо-жовтої стрічки з перехрещеними булавами або перначами та чорного хреста з чотирипроменевою зіркою та тризубом у центрі. І хоч у листопаді 1920-го останні бійці УНР залишили територію України, а Директорія фактично припинила своє існування, все ж орден було випущено й загалом його отримали близько 3-4 тисяч осіб.

 

Примітно, що тим же наказом було встановлено орден «Визволення» двох ступенів, але його так і не втілили в металі. Не здобули статусу державних нагород і відзнаки, запроваджені керівництвом УНР та ветеранами українських військ уже в еміграції («Хрест Симона Петлюри, «Галицький хрест», «Мазепинський хрест» та інші).

 

Після встановлення радянської влади в Україні були скасовані всі зовнішні відзнаки, окрім тих, що встановлені декретами Ради наркомів України. Ще раніше, 16 вересня 1918 року, Всеросійський центральний виконавчий комітет заснував перший радянський орден – Червоного прапора, призначений для відзначення всіх громадян Радянської Росії за вияв особливої хоробрості та мужності у бойовій діяльності. Проте ним нагороджували учасників бойових дій на всіх фронтах громадянської війни, зокрема на території України. 1924-го орден Червоного прапора визнали загальносоюзною відзнакою. Упродовж 1920-1923 такі ж ордени були засновані й у інших радянських республіках. Створити цю нагороду планували й в Українській СРР, однак потім, як символ початку мирного життя, вирішили запровадити орден трудової звитяги. 2 березня 1921 року V Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові ухвалив постанову «Про Червоний орден Трудового Прапору». Перше відзначення нагородою відбулося у травні 1921-го, але оскільки виготовлення знаків вимагало деякого часу, спочатку лауреатам вручали лише свідоцтва – без металевого «додатка»:

 

Ескіз же нагороди затвердили лише в жовтні того ж року. Знак складався з одинадцяти (!) деталей і становив собою п’ятикутну зірку, на яку була накладена шестірня із фігурою робітника в повний зріст, що тримав розгорнутий червоний прапор. На червоному тлі був напис «Володаръ світу буде труд!». У нижній частині знака розташовувався медальйон з позолоченими літерами «У.С.Р.Р.», обрамлений вінком з дубового й лаврового листя, у верхній частині якого було зображення ковадла, ліворуч – молота, праворуч – серпа і снопа, знизу – червоного банта. Примітно, що від початку всі написи на знаку передбачалося виконувати українською мовою.

 

Перше документально підтверджене вручення знаків ордена відбулося у лютому 1923 року. Загалом було ухвалено рішення про виготовлення 5 тисяч нагород, однак чи всі вони побачили світ достеменно невідомо: нині в колекції Орденської комори Адміністрації Президента України зберігається знак з найбільшим порядковим номером 3044.

 

1925-го виникла ідея щодо зміни зовнішнього вигляду відзнаки, що, найпевніше, було спричинено складністю її виготовлення та конструкційними вадами. Однак, попри те, що було проведено кілька конкурсів на створення ескізу й навіть був затверджений новий проект, металеві зразки якого намагалися виготовити в закордонних майстрів, масовий випуск знака з іншим «обличчям» та, відповідно, його вручення так і не відбулися.

 

Від дня заснування передбачалося, що орденом заохочуватимуть як окремих осіб, так і колективи. Статут нагороди переписували кілька разів, але здебільшого усі зміни стосувалися розширення переліку пільг для лауреатів. Загалом нині документально підтверджено удостоєння ордена Трудового Червоного Прапора УСРР з 1922 до 1933 року 307 осіб та 29 колективів, однак ці відомості, на думку дослідників, не є остаточними.

23 квітня 1933-го Президія ЦВК СРСР прийняла постанову «Про ордени Союзу РСР і союзних республік та про нагрудні значки», якою було скасовано всі республіканські нагороди. Подальше відзначення орденами й медалями здійснювали лише відповідно до постанов ЦВК СРСР та його Президії і в межах встановленого ними переліку нагород. Центральні виконавчі комітети союзних республік мали право лише подавати свої пропозиції щодо удостоєння союзними орденами.

 

До речі, з орденом Трудового Червоного Прапора вже після його скасування відбулася цікава історія. Під час підготовки до святкування 40-річчя Жовтневої революції колектив Київського заводу «Арсенал» ім. В.І. Леніна виявив, що на прапорі, з яким працівники традиційно виходили на демонстрацію, відсутній знак ордена. Спочатку у Президії Верховної Ради СРСР відмовили дирекції «Арсеналу» у праві виготовлення дубліката нагороди, але потім це питання владнали з допомогою Президії Верховної Ради УРСР, на підставі постанови якої й був виконаний дублікат знака ордена і вже за номером 3031 він повернувся на прапор заводу.

 

Хоч право республік на нагородження власними орденами й медалями скасували і громадяни УРСР могли отримувати тільки загальносоюзні знаки, однак це не означало, що в Радянській Україні взагалі не було власних відзнак. Ще 1922 року Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет постановив: особливо видатним та обдарованим працівникам мистецтв, які тривалий час віддано служили трудящим масам, можуть бути присвоєні звання «Заслужений артист (художник) УСРР». Одними із перших цього звання удостоїли корифеїв української театральної сцени: Марію Заньковецьку, Олександра Курбаса, Опанаса Саксаганського, Марію Старицьку.

 

Потому перелік почесних звань розширили лише за 12 років. З’явилися також заслужений діяч науки, техніки або мистецтва та заслужений артист (художник) республіки. У травні 1940-го додалися ще два звання: заслужений вчитель школи та заслужений лікар УРСР, 1949-го – заслужений зоотехнік та заслужений ветеринар, 1953-го – заслужений агроном тощо. Загалом цей перелік з роками збільшувався, частково змінювався й станом на 1989 рік в Україні налічувалося 54 почесних звання (для порівняння нині їх 41). До кожного з них вручали нагрудний знак єдиного республіканського стандарту.

 

Також Українська РСР мала в своєму «арсеналі» ще один різновид нагород – Грамоту та Почесну грамоту Президії Верховної Ради УРСР, що як засіб заохочення були нетиповими для світової практики відзначень та стали продуктом власне радянської нагородної системи. Однією з перших в республіці з’явилася грамота Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, заснована 1923-го для відзначення лише тих військових, які прослужили в Червоній армії понад п’ять років. Відтак в УРСР вручалися й інші «нагородні листи», проте вперше юридичний статус грамоти Президії ВР УРСР здобули лише 1969 року, коли було затверджено положення про них. До відзнак «на папері» також видавали нагрудний знак із зображенням будівлі українського парламенту та гербом Радянського Союзу:

 

Попри сувору заборону з центру щодо встановлення республіканських нагород, в Українській СРСР, як з’ясувалось вже в роки незалежності, все ж було кілька спроб запровадити власні відзнаки. Вперше у березні 1943-го керівництво ЦК КП(б)У та Президії ВР УРСР запропонувало встановити Почесний Червоний Прапор та Почесну Бойову Грамоту УРСР для нагородження тих червоноармійців, які звільняли українські міста від фашистських окупантів. Однак цей задум не був втілений в життя, адже навесні 1943-го радянські війська змушені були залишити Харків і деякі райони Донбасу. Згодом же, коли Червона Армія почала активний наступ на території України, Президія ВР СРСР заснувала триступеневий полководницький орден Богдана Хмельницького, тож необхідності у встановленні окремих республіканських бойових нагород уже не було.

 

25 березня 1944 року перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов направив лист Йосипу Сталіну з пропозицією щодо заснування спеціальної відзнаки за звільнення України. До того вже започатковували медалі для відзначення учасників оборони низки міст СРСР, однак нагороди за звільнення певної території ще не було. Було розроблено кілька проектів медалі й передбачалося, що її призначатиме Президія ВР УРСР, тобто це мала бути українська нагорода. Однак Сталін не дав дозвіл на започаткування такої відзнаки.

 

1967 року під час підготовки до святкування 50-річчя Жовтневої революції партійне керівництво України здійснило ще кілька спроб заснувати власні нагороди, до того ж не одну або кілька, а цілу систему. Проте ця ініціатива знову не знайшла підтримки у владній верхівці Союзу. Тоді в Україні встановити власний нагрудний знак, ідея реалізації якого могла бути втілена власними силами і не вимагала особливого дозволу «згори». На початку грудня 1967-го Президія ВР УРСР започаткувала нагрудний ювілейний знак «50 років Української РСР» і затвердила його опис:

 

Нагороду виготовили в рекордно короткий термін і весь її тираж становив 11,7 тисячі штук. Однак, зрештою, статус цього нагрудного знака так і залишився невизначеним: його не можна розцінювати як повномірну нагороду, але лише як фалеристичну пам’ятку радянської доби України.

     Далі буде....

Автори : Олександр Сопов, директор ВТО"ОРДЕН"

Анна Торгоненко, журналіст "ІЗ"