Фалеристичне розмаїття України

 

  Фалеристичне розмаїття України: структуризувати, аби не здевальвувати

  остаточно

 

/*Сукупність нагород різного рівня — державних, відомчих, муніципальних,

громадських — у суспільній свідомості нерідко сприймається як одне

нерозривне ціле, із усіма зумовленими цим позитивними та негативними

моментами. У контексті нагальної необхідності кардинального реформування

нагородної системи України надзвичайної актуальності набуло питання

чіткої структуризації (а по суті — стратифікації) вітчизняного

фалеристичного розмаїття. Фаховий підхід до регламентації нагородної

політики — як державно-відомчої, так і самоврядно-громадської — має

знайти своє втілення в законі, спрямованому на впорядкування стану речей.*/

 

Навряд чи хтось заперечуватиме, що найвищим рівнем вітчизняної

фалеристичної сукупності (якій ще належить стати збалансованою і

врівноваженою системою) є державні нагороди України. Зрозуміло, що їхній

перелік підлягає перегляду і оновленню: навряд чи в сучасних умовах

доречно зберігати 40 почесних звань — цей рудимент радянської

фалеристики має відійти у минуле (як свого часу це сталося із

загальновідомими «червоними революційними шароварами»).

Позбавлення іменної вогнепальної зброї статусу державної нагороди також

давно назріло — з певних причин. Зокрема, на тлі півдесятка силових

структур, які роздають кулемети «Максим» та легендарні «Томмі-гани» у

вигляді відомчих заохочувальних відзнак, вінницькі «ФОРТи» у форматі

державної нагороди є просто жалюгідними. Не додали престижу цій — поки

що державній — нагороді й відверто неоднозначні кавалери: наприклад, у

1998 р. президент Узбекистану І. Карімов в один день отримав і нагородну

зброю, і орден князя Ярослава Мудрого; нагородження ж ланкійського

президента М. Раджапакси у 2010 р. взагалі було непублічним — гриф

таємності з того Указу зняв лише Президент П. Порошенко у 2015 р.

Пістолет у статусі державної нагороди у ХХІ столітті є очевидним

анахронізмом навіть для пострадянського простору, а в українській

суспільній свідомості нагородна вогнепальна зброя дедалі частіше

сприймається як ексклюзивний сувенір у клубі можновладців.

Очевидно, що потребує виправлення диспропорційне співвідношення між

кількістю медалей та орденів (котрих утричі більше, що нелогічно).

Надзвичайно гостро стоїть питання впорядкування процедури позбавлення

державних нагород: особи, які досі мають звання «Герой України», у

розшукових списках Інтерполу чи колаборантських структурах анексованого

Криму, об’єктивно сприяють моральній девальвації системи державних

нагород нашої країни. Окремим блоком стоїть питання щодо впровадження

персоніфікованого обліку нагороджень: Великобританія два століття

дозволяє собі розкіш карбувати на гурті імена нагороджених, а Україна у

третьому тисячолітті офіційно визнає відсутність інформації щодо точної

кількості виданих орденів «За мужність» і Богдана Хмельницького 3

ступеня та медалей «Захиснику Вітчизни» (не кажучи вже про поіменні

списки нагороджених). Не терпить відтермінування і регламентування

реальної відповідальності за незаконні дії щодо державних нагород...

Навряд чи є сенс зволікати із встановленням нагород, якими відзначається

виключно бойовий подвиг, за поранення при виконанні службових обов’язків

та за гідну поведінку у ворожій неволі. Прикро, але мусимо визнати: за

чверть століття незалежності Україна не спромоглася створити жодної суто

бойової державної нагороди, але з початку АТО було запроваджено 10

державних та відомчих нагород для «учасників» та «сприяючих»...

Президентські відзнаки, які також згадані у Законі України «Про державні

нагороди України», довели свою ефективність як своєрідний випробувальний

полігон для майбутніх державних нагород та оперативний інструментарій

для відзначення знаменних дат. Втім, і цей блок нагородної системи

потребує пильної уваги: відверто невдалий дизайн аверсу президентської

відзнаки «За участь в антитерористичній операції» шокував не лише вузьке

коло фалеристів, а різка зміна типу стрічки на «найсвіжішій» відзнаці

-»25 років незалежності України» — справляє враження відсутності

системного підходу до розвитку президентської складової державного

фалеристичного комплексу і толерування марнотратства, зумовленого

необхідністю впровадження вельми коштовних технологічних змін.

Відомчий сегмент вітчизняної системи нагород і відзнак, попри

«прокрустові» положення (скорочення кількості відзнак та обмеження

контингенту потенційних реципієнтів) шестиразово зміненого Указу

Президента №365 від 30 травня 2012 р., залишився доволі розгалуженим і,

подекуди, вертикально структурованим: яскравим прикладом цього слугує

Міністерство оборони, де, окрім класичних «відомчих заохочувальних

відзнак», є ще й «почесні та пам’ятні нагрудні знаки Начальника

Генерального Штабу — Головнокомандувача Збройних Сил України» та

«почесні нагрудні знаки командувачів видів Збройних Сил України». Попри

те, що дві останні групи де-юре є не відзнаками, а значками, наявність у

переважної більшості з них стрічки для носіння на планці зумовлює їхнє

ототожнення пересічними громадянами з нагородами. Оформлення деяких

відомчих нагородоподібних знаків як «цінні подарунки», встановлення

відзнак із назвами, які майже тотожні до найменувань раніше встановлених

нагород («Захиснику України» — «Захиснику Вітчизни»; «За військову

доблесть» — «За воїнську доблесть» тощо), створення різними силовими

відомствами власних відзнак за участь у тій чи іншій спільній операції

(наприклад, за оборону Маріуполя) сприяє посиленню хаосу у відомчій

фалеристиці. Поза сумнівом, у питанні впорядкування відомчих відзнак (за

якими б езоповими визначеннями вони не ховалися) чимало роботи

знайдеться для всіх небайдужих.

Давно настав час визначити позиціонування відзнак, встановлених органами

місцевого самоврядування (інколи — спільно з місцевими органами

виконавчої влади відповідного рівня). Ігнорування очевидного факту

наявності «паралельної» муніципальної фалеристики надалі недоречне. Тим

паче, що навіть у цьому сегменті розпочалася стратифікація: поруч із

відзнаками місцевих рад виникають відзнаки міських голів чи голів

обласних рад, які подекуди автоматично стають «персональними

подарунками» — навіть у вкрай неоднозначних ситуаціях: торік тодішній

голова Вінницької обласної ради одноосібним рішенням нагородив

орденоподібною «почесною відзнакою — цінним подарунком Вінницької

обласної ради» трьох підозрюваних у захопленні у грудні 2014 р.

приміщення... знову-таки — Вінницької обласної ради! Щоправда, особисто

отримати знак зміг лише один «кавалер» (другий переховувався від

слідства на території Росії, а третій — очікував на суд у слідчому

ізоляторі). Очевидно, знадобиться чимало зусиль, аби самоврядна

фалеристика в Україні не перетворилася остаточно на фалеристичну

самодіяльність.

Недосконалість державної, відомчої та муніципальної нагородних

нормативних баз та практики правозастосування спричинили бурхливий, а

подекуди й неконтрольований розвиток масиву громадських відзнак.

Природно обумовлений соціальний запит на фалеристичний інструмент

оперативного і не забюрократизованого публічного заохочення зумовив

появу тисяч нагородоподібних знаків різних художньо-технологічного

гатунку і процедурної доступності. Глорифікувати або анафемствувати

апріорі весь масив відзнак недержавних — світських чи релігійних

спільнот — недоречно. Очевидно, що громадські нагороди були, є і будуть,

а держава різним чином толеруватиме їхнє існування в залежності від

конкретних обставин: заснований редакцією польського дитячого часопису

орден Посмішки за рішенням Генсека ООН набув міжнародного статусу, а

встановлена благодійним фондом медаль Нансена понад десять років тому

рішенням короля Норвегії переведена до системи державних нагород.

Відповідно, й в Україні суспільство без особливих заперечень сприймає

те, що керівники підрозділів силових структур, скуті квотами

сумнозвісного «Указу №365», масово нагороджують своїх підлеглих і

волонтерів громадськими відзнаками — акцент уваги переноситься з

формально-правового статусу знака на реальний обсяг заслуг нагородженого

і авторитет особи, яка робила подання і вручала втілений у металі вияв

публічного визнання. Сувора заборона носити подібні відзнаки у деяких

відомчих актах — зокрема, у «Тимчасовому порядку носіння орденів,

медалей та інших відзнак на парадній формі одягу військовослужбовців

Збройних Сил України» — сприймається приблизно так само, як закріплена у

законодавстві американського штату Флорида заборона приймати душ голяка.

Очевидно, що декларувати подібні обмеження зараз — просто смішно: вони

порушуються на кожному кроці, починаючи з перших осіб силових відомств.

Втім, очевидно, що без ретельного впорядкування інтеграція громадських

відзнак у систему нагород і заохочень неможлива. І над створенням

правового механізму верифікації заслуг і відзнак ще доведеться

попрацювати фахівцям. Нерідко проголошувана теза: «Нагорода повинна

надаватися безоплатно!» — на жаль, не може бути універсальним критерієм,

адже важко встановити, чиїм саме коштом (самого нагородженого чи того,

хто нагороджує) оплачено виготовлення знака. Та й, зрештою, в історії

української фалеристики не бракує випадків, коли кавалерам потрібно було

оплачувати з власної кишені навіть нагороди державного статусу — про це

знає кожен, хто хоча б побіжно знайомився із нагородною спадщиною УНР в

екзилі.

Що ж допоможе відрізнити вдалу покупку в інтернет-магазині, здійснену

марнославним неробою, від «Знаку народної пошани», який від

недосконалості законодавства став замінником державної нагороди за

справжній подвиг? Відповідь напрошується сама по собі: беручи на себе

повноваження зробити подання і вручити громадську відзнаку, громадський

діяч, державний посадовець чи командир фронтового підрозділу, приймає

водночас і відповідальність за нагородження. Тож цілком нормально, якщо

в посвідченнях до громадських відзнак буде передбачено зазначення органу

владних повноважень чи особи, яка ініціювала нагородження, а реєстри

нагороджень знаками народної пошани з’являться у відкритому доступі на

мережевих ресурсах відповідних об’єднань громадян. Задля надійності

збереження аналогічна інформація на паперових носіях могла б

передаватися до органів державної влади — за відомчою ознакою чи

територіальною приналежністю. Втім, доскональне опрацювання механізму

інтеграції громадських відзнак у нагородну систему України — ще попереду.

Не буде перебільшенням сказати, що кардинальна, реформа нагородної

системи, її наближення до нагальних потреб суспільства, припинення

хаотичних і недолугих новацій є заледве чи не єдиним способом повернути

довіру наших співгромадян до такого надзвичайно важливого атрибуту

державності України, якими є нагороди.

**

*Олександр СОПОВ, член робочої групи з реформування нагородної системи

України, голова ВГО «Країна»;*

*Максим ЦАРЕНКО, кавалер зірки «За мужність» №2, член

Геральдичного товариства України.*

 

 

/Далі буде./